«Він обіцяв повернутися в травні – і повернувся …»
Здається, сліз твоїх криниця вже не висохне ніколи.
Тобі тепер щоночі сниться як сина ти ведеш до школи.
Такий білявий, синьоокий, щебече ніжно, без упину
І подих твій такий глибокий, і біль, що дихає у спину.
Ти й не помітила як виріс, кросівки поміняв на берці,
І очі ті – де завжди щирість … сміливе, добре, вірне серце.
Передова. «Все добре, мамо, спимо, їмо, служу народу»
А я й не знала, мій синочку, що Бог готує нагороду.
Та я «посмертно» не хотіла – про захист Бога я молила.
Душа твоя у вись злетіла, на цвинтарі лише могила
Здається, сліз моїх криниця уже не висохне ніколи …
Тепер мені щоночі сниться як сина я веду до школи…
Такий білявий, синьоокий …
23 квітня вся шкільна родина Комарівського ліцею імені А. Могильницького, жителі села, рідні та близькі зібралися на шкільному подвір’ї, щоб вшанувати річницю пам’яті загиблого Івасіва Василя, який віддав своє життя у боротьбі за вільну та незалежну Україну.
Кажуть, що час лікує рани… Ні! Ця рана ніколи не загоється… біль стискає серце… Минають дні, тижні, місяці… а сьогодні минув уже рік з того часу, коли у двері постукала жахлива звістка. Найцінніший скарб, який забрала у мами ця клята війна – життя найдорожчої дитини.
Допоки ми живі – житиме пам’ять про героїв. Василь з пам’ятної дошки щодня зустрічатиме і проводжатиме поглядом учнів ліцею, своїх вчителів, свою маму, односельчан і нагадувати кожному з нас, що він поклав життя аби ми жили у мирній і квітучій Україні.
Як шкода тих кого забрали небеса,
Кого війна в безсмертні списки записала.
Хай згасне свічка, але пам’ять не згаса
Бо нас життям вони від смерті захищали.
Всіх до одного ми повинні пам’ятати,
Хто нас в цей час тяжкий собою захищав,
Щоб знала кожна вбита горем мати,
Що не даремно син життя своє віддав.
Вшанування пам’яті героя – наш святий обов’язок, наша шана і гордість за справжнього героя, випускника Комарівського ліцею імені Антіна Могильницького Василя Івасіва.
